Народний Рух у Донецьку

Продовжуємо цикл публікацій до 20-річчя Народного Руху України.

Дивитись:

Народний Рух України в контексті становлення громадянського суспільства

Народний Рух в Україні й на Донбасі з погляду колишнього секретаря КПУ

Рух – вивільнення потенціалу національної свідомості

Як обіцяюче все починалось!

Народный Рух Украины: как это начиналось

20 років Руху: боротьба продовжується

Рух – місце в історії

Народний рух: роздуми про здійснене і майбутнє

Тримаю в руках дивом не загублений із часом документ з революційною назвою "Мандат". А повна його назва така: "Мандат учасника Донецької регіональної установчої конференції Народного Руху України за перебудову"...

З одного боку він жовто-блакитного кольору і написаний українською мовою, а з другого, на червоному тлі той самий текст, тільки вже російською. То була осінь 1989 року, ще був Радянський Союз, ще діяла Комуністична партія, усе було наче й так, як і було до цього 72 роки підряд, та тільки все було вже трішечки чи й зовсім інакше...

Перебудова, яку зініціював останній генсек КПРС М. Горбачов забажавши надати радянському соціалізму "людського обличчя", зіштовхнулася з непереборними для тоталітарної системи труднощами економічного й політичного характеру. Не буду тут деталізуватися, за всі останні роки про це дуже багато було сказано й написано, а зупинюсь лише на тих "перебудовчих" моментах, які торкалися нашого донецького краю й того шахтарського середовища, в якому я безпосередньо, як кажуть, і днював і ночував.

Полиці магазинів величезної країни, і Донбас тут не був винятком, були майже пусті. На повну потужність працювала карткова система: за списками райрад продавалася нормована кількість масла, цукру, горілки... Дійшло до того, що найдешевші сигарети (інших просто не було) розподілялися через профспілкові комітети діючих шахт, а звичайне господарське мило, яке завжди безкоштовно видавалося шахтарям для гігієнічних потреб після робочої зміни, зникло звідусіль, як і все інше. По всій країні все відкритіше й публічніше лунали заклики до ревізії влади, до реальної перебудови всього державного управлінського апарату.

На цьому тлі в Україні, як і в інших національних республіках СРСР, почалися процеси відродження мови, культури, історії. Відверто кажучи, шахтарське, здебільшого зденаціоналізоване середовище мало переймалося цими проблемами, а от неблагополучна економічна складова перебудови, звичайно, викликала гострі нарікання з боку шахтарів на адресу Комуністичної партії, яка мала тоді повну монополію на владу. Усередині самої ж комуністичної партії до 1989 року також загострилася боротьба, викликана різним баченням її лідерів перебігу перебудовчих процесів у країні, тому група лідерів Компартії, очолюваних генсеком Горбачовим, імовірно використала тоді "протестний" шахтарський фактор і "дозволила" небачені до того в Радянському Союзі мирні протестні акції – страйки. Страйки організовувались офіційними профспілками й проходили під патронатом самих директорів шахт. Я особисто був присутній при зародженні цього руху на двох шахтах Донецька – Куйбишівській і Панфіловській – і бачив, як усе починалося.

Треба сказати, що до того часу громадські організації національно-державницького спрямування, такі як Товариство мови ім. Т.Г.Шевченка та Народний Рух України за короткий час встигли не тільки доволі добре організуватися, а й, що дуже важливо, структуруватися. Усі ці процеси проходили при надзвичайно високій активності не тільки членів цих організацій, а й достатньо великої для Донбасу частини населення, яке можна було задекларувати як "симпатиків" (прихильників) нового відродження України. І серед них тоді були не лише етнічні українці, достатньо було для цього подивитися на національний склад Центрального Проводу НРУ – тут, окрім українців, були росіяни, вірмени, євреї та інші.

Витоки Народного Руху, вважаю, треба шукати в самій історії українського народу. У різні часи протягом сотень років боротьба за державність приймала форми, притаманні часу й ситуації, яка тоді складалася. Так було, наприклад, за останні десятиріччя, і в часи становлення УНР, і під час збройної боротьби ОУН-УПА... Природньо, що за вимогою того часу генеруючою ланкою у створенні НРУ була свідома частина української радянської інтелігенції, так і "дисидентська" її складова.

Нашому поколінню прийшов час спробувати домогтися мирним шляхом того, за що боролися й гинули мільйони українців минулих поколінь – Незалежності України. І ті, хто тоді, у кінці 1980-х років відчув у собі це наживо, вони й прийшли в Народний Рух України...

Мій прихід у Рух був, безумовно, не випадковим. Змалечку від свого запорізького прадіда Миколи я чув звернення до нас, рідні-малечі, не інакше, як "козак", а до дівчат "козачка". Діди й батьки постійно розповідали нам нашу історію як є, тому я завжди знав набагато більше того, що нам викладали вчителі в школі. Уже будучи дорослим, у перебудову, зіштовхнувшись, наприклад, із проблемою відкриття єдиної української школи в Донецьку, я вже свідомо й остаточно зробив свій політичний вибір. Вступу до НРУ передувало й моє активне членство в Товаристві української мови ім. Т.Г. Шевченка, яке було зорганізоване раніше Руху і виконувало свою не тільки просвітницьку, але й величезну організаційну роль у гуртуванні українства Донеччини. Керував Товариством тоді шановний B.C.Білецький, теж, до речі, гірничий інженер, у якого за плечима і шахта Орджонікідзе (ВО "Макіїввугілля"), і Макіївський інститут із безпеки праці у вугільній промисловості. Керівництво Донецького ТУМу – голова В. Білецький, правління – культуролог В. Тиха, поетеса Г. Гордасевич, педагог В. Оліфіренко, інженер В. Ребрик, юрист І. Шутов та інші – докладали просто неймовірних зусиль для продуктивного функціонування Товариства в Донецькій області.

Доволі скоро, після Установчих Зборів Донецького Руху, мене обрали головою Донецької міської організації Народного Руху України й членом Крайового Проводу НРУ.

Треба сказати відверто, що левову частину організаційної роботи тоді здійснював саме Виконавчий Комітет Крайової організації на чолі з інженером-хіміком М.А. Тищенком, який працював в Академії наук. Неможливо передати в цьому короткому дописі, як ці люди, та як і всі ми, значною мірою й на значний час відірвані від своїх повсякденних особистих проблем, самовіддано працювали на майбутню Незалежність, про яку ми, ще з 1989 р. і до початку 1991 р. думали як про не таку вже й швидку реалію.

Мої функції як керівника полягали насамперед в організації агітаційної роботи в Донецьку, координації роботи низових рухівських організацій міста, залученні громадян до членства в НРУ, організації виступів на шахтах Донецька агітаційно-художніх колективів із Донбасу, Галичини та інше. Пам'ятаю добре свої особисті зустрічі і з колективами шахти Панфілівська і, на запрошення, зі студентами хімічного факультету Донецького політехнічного інституту, і, теж на запрошення, з вищими посадовцями знаної наукової організації "Донецький державний інститут кольорових металів"...

На той час було організовано безліч публічних акцій та заходів і в нас, на Донеччині, і тих, у яких ми брали участь на території всієї України, включаючи здебільшого нашу столицю Київ. Лейтмотивом усіх акцій, особливо вже в 1991 році, було підготувати громадську думку про незворотність шляху України до повної державної Незалежності. І цю свою основну на той час функцію НРУ, як час показав, надзвичайно успішно виконав.

Треба сказати, що низові організації НРУ, які були створені на підприємствах Донеччини, дієво сприяли процесу усвідомлення громадянами своєї безпосередньої причетності до становлення України як незалежної держави. Окрім постійної живої агітаційної роботи, на дошках оголошень регулярно оновлювалася друкована інформація, яку низові осередки отримували від своїх керівників.

Як приклад наведу роботу осередку Народного Руху України на шахті Куйбишівська, де я працював тоді гірничим інженером. На моє замовлення, прямо на шахті, в одному з її цехів, ще на початку 1990 року був виготовлений доволі великий стенд із написом "Рух інформує". Цей стенд регулярно, протягом майже 2-х років поповнювався найсвіжішими інформаційними матеріалами. Стенд було встановлено на поверсі, де розташовані всі нарядні дільниць шахти, до того ж і на найбільш видному місці, безпосередньо біля дверей заступника директора шахти з виробництва.

Стенд Народного Руху був дуже популярний, він, звичайно, викликав у шахтарів питання, на які ми, рухівці, із величезним задоволенням відповідали...

НРУ, безумовно, виконав свою надзвичайно велику роль у становленні Незалежної Української держави. І я зараз хочу підкреслити тезу, яку не так часто згадують, коли говорять про Рух як державотворчу організацію. Справа в тому, що Рух як всеукраїнська громадсько-політична організація показав усьому цивілізованому світові демократичну сутність наших національних змагань. Народний Рух тієї пори був громадським організаційним первістком організацій громадянського суспільства, того суспільства, якого, на жаль, на мою думку, Україна не має до цього часу.

Микола Жовніренко,
гірничий інженер, шахта Куйбишівська, голова Донецької міської організації Народного Руху

Про автора:

Жовніренко Микола Григорович – голова Донецької міської організації Народного Руху України (з 1989), співзасновник Донецької Крайової організації Народного Руху України. Організатор ряду громадсько-політичних акцій Народного Руху на Донеччині. Гірничий майстер та начальник дільниці № 17 шахтоуправління «Куйбишівське» ВО «Донецьквугілля», здійснював контакт Рух – шахтарські страйкоми.

Жовніренко М.Г. народився в 1948 році в м. Харцизськ Донецької області. У 1967 р. вступив, а в 1974 р. успішно закінчив Донецький політехнічний інститут зі спеціальності "Технологія підземної розробки корисних копалин". Практично все своє життя працював на шахтах Донбасу – гірничим майстром шахтоуправління № 39 "Шахтарськантрацит" (1971), гірничим майстром шахтоуправління "Харцизьке" (1973), гірничим майстром та начальником дільниці шахтоуправління "Куйбишівське" – від 1974 р. до 2000 р. З 2000 р. – звільнений за власним бажанням у зв’язку з переходом на пенсію.

М.Г. Жовніренко – активний громадський діяч. Доклав великих зусиль для становлення та активної діяльності перших масових громадських та громадсько-політичних організацій на Донеччині в 1990-х роках. Член Донецького Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка, співзасновник Донецької Крайової організації Народного Руху України, учасник Установчої конференції Донецької Крайової організації Народного Руху України.

М.Г. Жовніренко – заступник голови екологічного союзу "Кринка-2000", учасник екологічних проектів цієї громадської організації з дослідження й розробки проектів екологічного оздоровлення ареалу р. Кринка.

При безпосередній участі голови Центру М.Г. Жовніренка у 1998 році була організована кредитна спілка "Схід" (1998-1999 р.р. – член правління), започаткована за сприяння "Канадської програми розвитку кредитних спілок в Україні".

Набутий досвід у роботі кредитної спілки "Схід" був використаний у співпраці із Центром, регіональним керівництвом британської державної програми "Ноу-Хау" при створенні жіночої кредитної спілки в м. Сніжне Донецької області.

Центр надав практичну допомогу у створенні Асоціації родин загиблих шахтарів, організованої на основі 63-х родин шахтарів, які загинули під час аварії на шахті ім. Скочинського 4-го квітня 1998 року.

Журнал "Схід", спеціальний випуск, № 6(97), вересень 2009 року