Народний Рух України в контексті становлення громадянського суспільства

Продовжуємо цикл публікацій до 20-річчя Народного Руху України.

Дивитись:

Народний Рух в Україні й на Донбасі з погляду колишнього секретаря КПУ

Рух – вивільнення потенціалу національної свідомості

Як обіцяюче все починалось!

Народный Рух Украины: как это начиналось

20 років Руху: боротьба продовжується

Рух – місце в історії

Народний рух: роздуми про здійснене і майбутнє

Українська національна ідея – це, насамперед, повернення українському народу історичної пам'яті, це наша колосальна літературна спадщина, мистецьке надбання. Це пам'ять про українців, замордованих, знищених радянською владою в катівнях НКВС. Це пам'ять про ГУЛАГ, Биківню і Соловки

Формування в Україні громадянського суспільства в останні роки привертає увагу багатьох учених і політиків, широко висвітлюється на сторінках різних наукових видань. Більшість дослідників вважає, що інститутами громадянського суспільства є такі його структури, як родина, різні системи освіти, церква, наукові, професійні та інші об'єднання, асоціації, організації, за допомогою яких забезпечується задоволення культурних, релігійних, економічних, професійних та інших інтересів і потреб різних соціальних груп й окремих індивідів. Можна погодитись із думкою Ю.М. Тодики, що громадянське суспільство являє собою багатошарову систему з внутрішніми зв'язками і що діяльність суспільних формувань пов'язана і перетинається з функціонуванням державних структур.

Співвідношення праці й різноманітних форм власності в громадянському суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного відповідний суспільному прогресу стандарт життя. Переважання в державі так званого "середнього класу" – один із показників сформованого в ній громадянського суспільства.

Сучасна концепція громадянського суспільства виходить із того, що воно є передумовою соціальної правової держави.

Реформи, які почалися в Радянському Союзі та в Україні з 1985 року, мали на меті формування передумов громадянського суспільства як об'єктивного чинника демократизації. Приватизація державної власності теоретично повинна була сприяти створенню середнього класу. Але в дійсності власність зосталася в руках нової бюрократії, яка перемістила центри прийняття рішень у президентські структури й захистила себе від громадського контролю.

У липні 1989 р. почалися перші страйки шахтарів. У Донецькому регіоні створюються страйкоми, які фактично перебрали на себе функції профспілкових комітетів, оскільки основною метою їх діяльності було підвищення заробітної плати шахтарів забезпечення безпечних умов праці та відповідне пенсійне й соціальне забезпечення. Їм вдалося добитися підвищення заробітної плати, але це сприяло запуску інфляційного механізму, до того невідомого в економіці "розвинутого соціалізму". Поступово страйки стали звичним явищем, що руйнувало й до того не дуже стабільне виробництво.

Наприкінці 80-х років, відчувши наближення розпаду СРСР, комуністична верхівка в Україні почала впроваджувати націонал-комуністичну ідеологію. А після невдалого путчу були вжиті заходи щодо заборони діяльності комуністичної партії на території України, тим самим зберігши та посиливши владу номенклатури в нових умовах. Розуміючи, що ідея побудови комуністичного суспільства не виправдалася, партійна еліта зовсім не збиралася прощатися з владою як джерелом свого процвітання, як способом розподілу суспільного багатства на свою користь.

Важливою подією в житті республіки стала поява восени 1988 р. незалежних від партійних структур політклубів, де їх учасники, переважно молодь, намагалися самостійно, без "керівного" втручання парткомів, розібратися в актуальних проблемах суспільного життя, проаналізувати різні, у тому числі й буржуазні антикомуністичні концепції та погляди в області політики, філософії, історії, економіки.

Одночасно з політклубами з'явилися й суспільно-політичні об'єднання, що ставили за мету ведення агітаційної і пропагандистської роботи серед широких мас населення (Народний союз сприяння перебудові в Києві, Народний фронт України сприяння перебудові на Вінниччині й Хмельниччині та ряд інших). Це був відгук на створення Народних фронтів у Прибалтиці, діяльність яких сприяла активізації політичного життя в інших республіках СРСР. У цей же час у Донецькій області також створюються окремі суспільно-політичні організації та об'єднання. Важливе значення для суспільного життя Донецького регіону в контексті перебудови, що розпочалася в СРСР, було створення Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка. Його діяльність дала можливість об'єднати навколо себе широкі верстви населення, що прагнули демократичних перетворень у суспільстві. Серед творчої інтелігенції України виникає ідея створення масового суспільно-політичного руху на підтримку перебудови. У лютому 1989 р. у газеті "Літературна Україна" був опублікований проект програми Народного Руху України за перебудову. Почалося обговорення цього документа. Рух об'єднував людей найрізноманітніших поглядів – від комуністів до членів УГС. Кількість первинних осередків Руху, що виникають у всіх областях України, швидко збільшувалася. Однак Народний Рух України повинен був визначитись із ідеологією, якої повинен був дотримуватись у своїх діях. У цьому випадку була обрана ідеологія української національної демократії. Вона не прагнула вивищення української нації над іншими. Вона мала на меті утвердження українством своїх прав, рівних з іншими державними націями, через розбудову власної держави. Ця ідеологія близька до тієї, яку сповідував В'ячеслав Чорновіл.

Національна демократія – це синтезуюча ідеологія, яка поєднує цінності консерватизму, лібералізму, соціальної демократії й ставить собі за мету реалізацію цих цінностей у національній демократичній державі європейського типу. Українська нація повинна перерости обмеження свого буття етнокультурними рамками, характерними для недержавної нації, і стати політичною нацією, українським народом, який об'єднує в собі громадян України, незалежно від їхнього походження, на засадах патріотизму, відчуття причетності до своєї держави, відповідальності за її долю.

А правова система в Україні має будуватися на засадах:

- верховенства права на основі притаманних людині природних прав і свобод, даних Богом;
- рівності всіх громадян перед Законом;
- законності всіх дій органів державної влади та місцевого самоврядування;
- справедливості в усіх сферах суспільного життя та взаємовідносинах громадянина з громадянином чи громадянина з державою;
- надання громадянам усіх можливостей реалізовувати свої права і свободи до тієї межі, що не заперечує прав і свобод інших громадян.

Суспільно-політичні та економічні процеси в державі мають спиратися на загальновизнані норми національної і загальносвітової етики та моралі.

Лише належний рівень освіти й виховання створює реальну перспективу формування української нації як спільноти високоосвічених, внутрішньо вільних, патріотично налаштованих громадян.

Справді дружніх взаємин між корінною українською нацією та національними меншинами можна досягнути тільки на ґрунті взаємної поваги до культури, мови, історії, традицій кожного народу, усвідомленні того, що єдиною державною мовою в Україні є українська мова.

Вирішальною для реалізації гарантій національної безпеки України повинна стати її інтеграція в європейські політичні та економічні структури, а також трансатлантичні системи колективної безпеки.

Це можливо лише за умови, коли в Україні буде українська патріотична влада, здатна відстоювати національні інтереси держави, створювати умови для гідного життя своїх співвітчизників.

Українська національна ідея – це, насамперед, повернення українському народу історичної пам'яті, це наша колосальна літературна спадщина, мистецьке надбання. Це пам'ять про українців, замордованих, знищених радянською владою в катівнях НКВС. Це пам'ять про ГУЛАГ, Биківню і Соловки.

Українська національна ідея – це захист, дбайливе піклування, збереження та передання майбутнім поколінням рідної мови як генетичного коду нації. Це відродження національної культури й народних традицій.

Звичайно, "п'ята колона" в Україні – комуністи, вітренківці, регіонали заперечуватимуть українську національну ідею. Вони звинувачуватимуть її, що вона не консолідує, не об'єднує, а поглиблює розкол суспільства. А яке, власне, суспільство, дозвольте поцікавитися, це розколює? Яких українців роз'єднує?

Національна ідея має бути виразником прагнень патріотичної громади, національно свідомих українців. І тільки вони є носіями цієї ідеї. А об'єднання з "п'ятою колоною" зайве і навіть шкідливе для України. Бо не поєднується добро і зло, святе і грішне. Носіями національної ідеї можуть бути лише ті, хто з Україною в серці, а не російським триколором, двоглавим орлом чи серпом і молотом. І це не розкол між Заходом і Сходом. Це конфлікт між минулим і майбутнім, європейським та комуно-совковим, національним та антиукраїнським.

Інша сторона – радикали будь-якого штибу намагаються довести свою національну або релігійну перевагу. По-перше, примітивна сама постановка питання. Безглуздо вважати, що якщо вдасться вигнати зі своєї території людей іншої національності (євреїв, росіян, хохлів, кавказців і т.п.) або релігії (іудеїв, мусульман, православних Московського патріархату і т.п.), то стане жити легше й усі будуть щасливими. Такого не було й не буде ніколи. Для того щоб поліпшити своє життя, треба творчо й наполегливо працювати, а не звинувачувати в усіх своїх нещастях ворогів – і надуманих, і справжніх.

Важливою складовою національної ідеології є принцип приватної ініціативи, який пов'язаний із не менш важливим поняттям соціальної відповідальності. Тобто багаті люди повинні зрозуміти, що СТІЛЬКИ грошей людині не потрібно, а соціальний стан небагатого населення необхідно підвищувати. Інакше крах. Для усіх – і бідних, і багатих. В Україні ми зараз можемо говорити про два десятиліття соціальної безвідповідальності та абсолютного цинізму влади і великого бізнесу. З іншого боку соціальна підтримка малозабезпечених не повинна підмінюватись тотальною підтримкою усіх.

Якість людини і якість соціального середовища формуються у тісній взаємодії. Досконала людина не падає з неба, а виховується на землі у культурному просторі, з усіма його обмеженими і безмежними можливостями. І саме ця людина обиратиме політичну форму правління, політичний режим і ідеологію, що сприятимуть справедливому розвитку нашого суспільства.

Єдиний спосіб досягти справедливості – створити громадянське суспільство. Тільки реальний, справжній рух знизу переламає ситуацію. Нинішній цивілізаційний виклик часу всьому людству полягає в тому, щоб замінити владу грошей владою моральності. Моральний закон, про який говорив Еммануїл Кант, є в кожній людині, і наше завдання – ввести його в саму суть функціонування суспільства. Іншого шляху немає.

Настав час визначатись, адже ніхто без нас нічого доброго для нас не зробить.

Про автора:

Микола Удод,
кандидат юридичних наук, доцент Донецького національного університету, член Народного Руху України

Журнал "Схід", спеціальний випуск, № 6(97), вересень 2009 року