Народний Рух в Україні й на Донбасі з погляду колишнього секретаря КПУ

Продовжуємо цикл публікацій до 20-річчя Народного Руху України.

Дивитись:

Народний рух: роздуми про здійснене і майбутнє

Рух – місце в історії

20 років Руху: боротьба продовжується

Народный Рух Украины: как это начиналось

Як обіцяюче все починалось!

Рух – вивільнення потенціалу національної свідомості

1988 рік. В аудиторію заходять викладачі. Слухачі Вищої партійної школи (ВПШ) заочної форми навчання вітально підіймаються з місць, дивляться на гостей і очам своїм не вірять. Перед ними – другий секретар ЦК КПУ Л.Кравчук у компанії з одним із провідних діячів Народного Руху України поетом Д.Павличком. "Ми прийшли до вас поговорити про позицію ЦК партії щодо Народного Руху України, – так або приблизно так звернулися вони до нас. – Отже, будь ласка, не вагайтесь. Ставте нам свої питання, яких у Вас на місцях, ми думаємо, накопичилося достатньо".

Я, у той час новоспечений першокурсник заочного факультету ВПШ при ЦК Компартії України, працював секретарем з ідеології Ворошиловського райкому Компартії України м. Донецька, відверто кажучи, просто не вірив своїм очам і вухам. Де б, коли б я ще мав нагоду побачити таку високу особу, як Л.Кравчук. За тогочасними партійними нормами посада секретаря ЦК з ідеології, тобто другої людини в ЦК, була настільки недоступною для простого районного секретаря, що зустріч цю можна було розцінювати як неочікуване свято. Я вирішив скористатися цим щасливим моментом, щоб від першої особи почути й зрозуміти, що насправді являє собою цей Народний Рух (РУХ) і як нам на місцях треба до нього ставитися.

У Донбасі, де в той час про РУХ майже ніхто нічого достеменно не знав, ні я, ні мої колеги самотужки не могли вибудувати якусь чітку позицію щодо "рухівців", які час від часу то мітингами, то якимись громадськими акціями нагадували про себе. Саме існування опозиційного КПРС і КП України громадського руху в той час розцінювалося не інакше як виклик, як провокація, як загроза громадському порядку й безпеці держави. Можливо, десь там, на Рівненщині або Львівщині, про РУХ думали по-іншому, але тут, у нас, у центрі індустріального міста Донецька, "рухівців" не дуже розуміли і, як усякого незрозумілого й неосяжного розумом явища, побоювалися. Та інформація, яку ми спорадично отримували через центральну й місцеву пресу, телебачення, спеціалізовані, закриті від широкого загалу, бюлетені ЦК КПУ і КДБ України, була вкрай обмеженою і, м'яко кажучи, не завжди об'єктивною. В основному це були або чиїсь коментарі щодо, скажімо, висловлювання когось із членів Центрального Проводу Руху, або коротенькі повідомлення про чергові збори чи з'їзд РУХу. Мені особисто було трішечки легше й простіше за інших своїх колег орієнтуватися в цьому бурхливому морі політичних новин. Оскільки всі основні політичні події зазвичай відбувалися в центрі, а я працював у центральному районі центрального міста Донбасу, то мені часто доводилося вступати в контакт, а іноді й у конфлікт із різними людьми, у тому числі і з "рухівцями". Деяких із них я вже непогано особисто знав, знали мене й вони. Ворошиловський район Донецька ніколи не залишався поза увагою як місцевих провідників ідей РУХу та й наїжджаючих час від часу пропагандистів й очільників Народного Руху з Києва. Саме на нашій території відбувалися всі основні мітинги, мирні зустрічі й протестні акції нових політичних рухів і організацій. Залишаються досі пам'ятними приїзди в Донецьк тогочасних рухівських лідерів – В.Яворівського, І.Драча, Д.Павличка. Мені тоді важко було зрозуміти, чого хочуть ці відомі письменники від нас, чому вони так нетолерантно ставляться до КПРС, В.Леніна і таке інше. До розвалу СРСР залишалося ще досить багато часу. Влада КПРС була, здавалося, потужною – на віки. Про самостійність України, особливо в Донбасі, у моєму середовищі, навіть ніхто й не думав. А вони приїжджали й приїжджали, усе виступали й виступали. Я почав помічати, що із часом усе більше й більше людей починають цікавитися такими зустрічами. Якщо на перших таких зборах ми не без проблем збирали лише декілька десятків людей, то з плином часу бажаючих поспілкуватися на теми демократії виявлялося все більше.

Я не можу не згадати і про парадокс того часу. Коли я говорю МИ ЗБИРАЛИ, МИ ОРГАНІЗОВУВАЛИ, і так далі із словом МИ, то це означає, що всі ці заходи проводилися за командою й під контролем Донецького обласного комітету Компартії України за безпосередньої участі секретаря з ідеології Є.Єрхова а пізніше – його наступника П.Симоненка. На мітинги ми приводили людей (в основному партійних активістів), за задумом і, можливо, за вказівками із ЦК для того, щоб створювати для "емісарів Руху" агресивне ідеологічне середовище. Вважалося, очевидно, що цим самим ми (компартія) відсікаємо "рухівців" від широких мас і що "зерна" "рухівської" пропаганди ніколи не потраплять до тих, на кого були розраховані. Неважко було збагнути, що цими незграбними діями ідеологічну експансію РУХу було не зупинити. Усе більше моїх колег у приватних розмовах ставили перед собою питання – де правда? Кому вірити? Чому нас тримають на "короткому повідку". Виявлялося так, що в Києві знають щось таке, про що нам не треба знати. Складалося враження, що в "центрі" нам уже не довіряли.

Які ще враження я виніс із тих часів, про які сьогодні мало хто згадує. Не буду називати імен і прізвищ людей, які саме тут, у Донецьку, були найактивнішими провідниками РУХу. Таких харизматичних лідерів й осередків у Донецьку було на той час декілька. І складалися вони з дуже різних людей – від тривіально "ображеної" протестно налаштованої людності до авторитетних науковців, фахівців різних галузей – і далеко не тільки гуманітарних. Такими ж різними були й заходи РУХу – від ризикових "несанкціонованих" владою мітингів до поважних дискусій на телебаченні. З’явилося нове для нашого суспільства явище – самвидав, який знову ж був представлений і "особистими" листівками сумнівного гатунку, і респектабельними виданнями – газетами, брошурами тощо. Але головне, що об'єднувало всі ці прояви, – це жага боротьби за перебудову суспільства, намагання щось зробити для того, щоб життя в країні змінилося на краще. На цьому тлі рухівці практично повсюдно знаходили порозуміння з донеччанами. Разом із тим, але дещо поміркованіше й не так одностайно в народі сприймалися на той час ідеї щодо самостійності й соборності українського вибору.

При всіх "ЗА" і "ПРОТИ" ті "перші рухівці" реально мріяли свободою, говорили про гідність і порядність, яких нам і сьогодні не вистачає, намагалися, інколи в дуже активній (навіть наступальній) формі, довести свою правду, свою ідеологію. Цих людей можна вважати революційними романтиками, відданими борцями за ідею Руху, за демократичну перебудову суспільства. При всій неоднозначності оцінок їх тогочасної діяльності, як на мене, вони робили дуже важливу справу. По суті, вони намагалися порушити монополію КПРС на правду, довести, що, крім офіційної, є інша, прихована від народу правда. Ми ж усі бачили, що в країні коїться щось надзвичайне. І всім дуже хотілося знати що саме відбувається. Усі хотіли справжньої, а не прикрашеної і не підправленої ідеологічними службами ЦК КПУ інформації. Прикро, але нам її не давали. Отже, тільки завдяки активістам РУХу така народна правда все ж таки просочувалася в народ.

На жаль, були серед "рухівців" і такі, яких можна вважати "попутчиками". Люди, які були далекі від демократичної ідеології і від національної ідеї. Але їм було вигідно йти разом із Рухом у попутному напрямку, переслідуючи виключно свої особисті цілі. Були, як на мене, і звичайні аферисти, провокатори і решта, тобто все відбувалося за законами жанру так, як і має бути в таких екстремальних ситуаціях.

Від мітингів у "зеленому кінотеатрі" парку культури ім. Щербакова, на стадіонах "Шахтар", "Локомотив", у палаці культури "Юність" із часом РУХ вийшов і на центральні майдани. По всіх вугільних регіонах колишнього СРСР на межі 1990-х прокотилася хвиля страйків. У Донбасі разом зі страйкуючими шахтарями на площі перед обкомом Компартії України з їх економічними вимогами, як це не дивно, прийшов і РУХ, а не голови партійних комітетів цих шахт. Саме "рухівці" зуміли знайти "ключик" і достукатися до голів шахткомів, директорів шахт, керівників галузевих профспілок і зайняти там якщо не чільне, то впливове місце. Кожного дня з ранку до вечора на майдані перед Обкомом компартії стояли, сиділи, лежали тисячі гірників. Спочатку вони лише слухали страйкових ораторів і грюкали шахтарськими касками по бетонних плитах. Згодом у їх руках стали з'являтися транспаранти. А далі вони вже почали дуже організовано вигукувати гасла, у тому числі й українською мовою. В усьому відчувалася висока організація. І важко було не здогадатися, що не останню роль у цьому відіграють представники РУХу. Компартія втрачала ініціативу, а Рух, зокрема Донецька Крайова організація Народного Руху України, набирали швидкість і силу.

Повертаючись до ВПШ і згадуючи дискусію про Народний Рух України, я сьогодні можу сказати, що в той час ми, слухачі ВПШ, а можливо, і пан Л.Кравчук та й засновники Руху навіть і не сподівалися, що Рух стане тією ідеологією, яка докорінно змінить історію сучасної України.

Минуло 20 років. У принципі ще дуже рано підводити підсумки й розставляти оцінки. І хоча, я думаю, не все сталося, як гадалося, вини того справжнього РУХу за перебудову в цьому немає. РУХ уже зробив свою історичну справу. Україна як держава з усіма атрибутами ВЖЕ Є І БУДЕ. Перефразовуючи відомий вислів про Італію, можна сказати: "Україну створено, тепер треба створити українців". На жаль, сьогодні такого громадсько-політичного руху, який би виконував цю задачу, в Україні немає.

Про автора:

Кочуєв Валерій Іванович - у 1989 р. секретар з ідеології Ворошиловського райкому компартії України м. Донецька,

Економіст-фінансист, викладач політичної економії. Працював на науково-викладацькій роботі (понад 15 років), партійно-державній службі (10 років), у сфері бізнесу (5 років). З 1998 до 2006 року очолював регіональний підрозділ Фундації Україна-США в м. Донецьку. Засновник (2001) і керівник "Агенції розвитку місцевого самоврядування" (м. Донецьк). Член правління міжнародного інституту ім. П. Орлика, член Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Має понад 40 наукових і науково-публіцистичних праць із проблем громадянського суспільства, державного будівництва і місцевого самоврядування.

Журнал "Схід", спеціальний випуск, № 6(97), вересень 2009 року