Народний рух: роздуми про здійснене і майбутнє

Народний рух – це не тільки ті півмільйона, що стали в 1990-му між Києвом і Львовом на знак єдності українських земель, не тільки сотні тисяч, мільйони, що виходили на майдани міст, а й прості громадяни, що ніде не були, у жодних акціях участі не брали, але вкинули свій мандат в урну з голосом "Ні" старому життю

І. Рух в Україні 1990-х років

Народне рушення, рух завжди виникали в скрутні, важкі для народу часи. Це цілком закономірна реакція самозахисту, яка дозволяла змобілізувати сили мас саме тоді, коли на карб ставилася власне доля нації. Так свого часу виникла козаччина, таким рухом була гайдамаччина, саме народним рушенням стала партизанська війна, та й узагалі війна проти фашизму, боротьба українських патріотів на два фронти – проти Гітлера і Сталіна. На порозі зникнення українців як етносу, їх тотального орусичення, у переддень економічного краху імперії з її псевдодемократичним ладом народився Народний Рух України, який став часткою всезагального антиімперського, національно-визвольного руху народів СРСР. Межі цього явища, його чіткі кордони в суспільстві визначити дуже важко. Рухом в очах народу стало все, що постало в той чи інший спосіб, у тій чи іншій формі проти існуючого режиму. А це й піонери сучасного рушення – дисиденти, що пройшли здебільшого цілком реальні табори й тюрми, і робітництво, що вийшло на майдани і вулиці в 1989-1990-х роках, і свідома національна інтелігенція що на весь голос із трибуни й шпальт часописів сказала слово правди. Рух – це і люди, що відчули, згадали свій козацький корінь, і жіноцтво, що зрозуміло, просто здогадалося, що не такої рівності воно прагнуло, це і студентство, і шкільна молодь.

Народний рух – це не тільки ті півмільйона, що стали в 1990-му між Києвом і Львовом на знак єдності українських земель, не тільки сотні тисяч, мільйони, що виходили на майдани міст, а й прості громадяни, що ніде не були, у жодних акціях участі не брали, але вкинули свій мандат в урну з голосом "Ні" старому життю. Усе це море людності, що протестувало проти гігантського 73-річного експерименту побудови комунізму в Російській імперії, більш ніж 300-річної духовної і матеріальної кабали України, весь люд і становило Народний Рух.

У всезагального, справді народного рушення є декілька репрезентантів, які в принципових питаннях, у головному йшли пліч-о-пліч. Це робітничий рух (страйкові комітети, незалежні профспілки), національно-демократичний (культурологічні товариства, партії, рухи), молодіжний (студентські спілки, об'єднання), а також релігійний (за відродження традиційно, з віків існуючих в Україні церков) рухи. Одна з організацій – найбільш масова, інтегруюча всі ці рухи, яка так себе й означила – Народний Рух України, – поставила собі на меті стати консолідуючою силою.

Ось що є Народний Рух по суті.

II. У Донецькому краї

Донецький крайовий Рух як національно-демократична організація утворився на установчій конференції в Донецьку 20 серпня 1989 року. Але витоки його сягають кінця 1988 – початку 1989 років, коли створювалося Донецьке Товариство української мови імені Тараса Шевченка. На чолі Товариства і Руху на Донеччині стала інтелігенція. Перші зібрання цих на той час досить "ризикованих" організацій відбулися в Донецькому університеті.

Хто увійшов до Донецького Руху? Дуже й дуже різні люди. Кістяк організації становили соціально активні робітники, письменники, науковці, службовці, які вже давно тими чи іншими шляхами прийшли до висновку, що існуюча система неприйнятна для справжнього розвою промисловості, народного господарства в цілому, культури, науки. Частина цих людей в міру сил і можливостей давно діяла (кожен, на власний розсуд) так, щоб змінити життя, перспективи майбутніх поколінь на краще. Тепер ці люди об'єдналися в Рух.

В ідеалі було б добре, якби в організацію входили тільки такі люди. Але народне рушення як річка в повінь, що захоплює все на березі, у тому числі й непотріб. Тому в Рух прийшли і невдахи, які не змогли раніше самовиразитися, знайти себе в житті, люди, зневірені й ображені життям, ті, хто мав особисті "рахунки" з КПУ, владою, міліцією тощо. Щодо політичних течій були тут спершу й "чисті демократи" – прихильники Солженіцина, і демократи – послідовники Сахарова, і "націонал-демократи". Отака різнобарвність доповнювалася професійними "спостерігачами", просто цікавими.

Як діяв і що встиг зробити крайовий Рух за перші, найяскравіші роки свого існування? Спочатку це була головно організація й активна участь у різноманітних актах протесту й солідарності, які на той час вирували в країні – демонстраціях, мітингах, пікетуваннях тощо. Практично жоден із численних мітингів шахтарів 1989-1990 років, що "струсонули" Донбас (та й не тільки Донбас), не пройшов без активної і масової участі Донецького Руху. На всіх масштабних акціях Руху в Києві теж були донбасівці, звучало їх слово. Коли в Литві при відновленні її державності відбулася кривава розправа над патріотами, Донецький Рух, попри заборони, вийшов на несанкціонованій мітинг – не злякався арештів, силових сутичок і великих штрафів.

Пізніше Донецький Рух все більше переходить до творчої роботи. Але коли в агонії імперія спромоглася на серпневий путч 1991-го, Донецький Рух при повній незрозумілості перспектив найближчого розвитку подій (це вже потім з'явилося багато "героїв") і, зрозуміло, з великим ризиком для своїх людей установив єдиний пікет протесту в центрі Донецька. Одночасно, координуючи дії з усіма антипутчистами, Рух створив обласний штаб спротиву путчу (він проіснував два дні), який разом із керівництвом Товариства української мови імені Т. Шевченка інформував, маючи техніку – ксерокс, друкарські машинки, телефони, – низові ланки Руху і Товариства про хід подій, прийняті рішення, давав рекомендації, як діяти в тій чи іншій ситуації. Тож в екстремальних умовах організація теж виявилася дієздатною (хоча окремі члени Руху все ж були пасивні – що ж, усі ми врешті-решт люди...).

Але буде неправильно показати наших донецьких членів Народного Руху як "команду для площ", хоча був час, коли така боротьба, такий протест були вельми необхідними. Рух був націлений не стільки на руйнацію як на творчі процеси, побудову нової української держави. В доробку Донецького Руху разом із Товариством імені Т. Шевченка й ота перша українська школа № 65 у Донецьку (на сьогодні їх більше 65% на Донеччині), і підтримка українського ліцею Донецького університету, і суботники по впорядкуванню міста, і заснування першої регіональної української газети "Східний часопис" (у співпраці з Донецьким ТУМ і "Сільською Донеччиною"), а також заснування українського інформагентства на східних теренах України, підготовка до друку книг, брошур. Важко все перелічити. Додамо щотижневі лекторії, що тривали три роки (1989-1991), численні зустрічі у робітничих, трудових колективах, інститутах, військових частинах – особливо під час передвиборної кампанії та перед всеукраїнським референдумом. У доробку наших політологів, юристів, економістів, журналістів, краєзнавців, істориків, філософів, культурологів, філологів по кілька сотень статей річно, десятки виступів по радіо й телебаченню.

Саме така повсякденна, марудна, важка просвітницька робота була на той час (та й сьогодні є) вельми необхідною для роз'яснення соціальних процесів, визначення перспективних, пріоритетних орієнтирів, для боротьби з українофобією, стабілізації обстановки в регіоні. Культурницькій, патріотично-виховній роботі Рух надавав першочергового значення. Чого, скажімо, варті козацькі свята на Запоріжчині – Січеславщині в 500-ті роковини Запорозької Січі! Рух і Товариство зорганізували поїздку на ці великі свята сотень донеччан – із Донбасу йшли до Дніпра колони автобусів під синьо-жовтими стягами. Те ж було і при фестивалі "Червона рута" в Запоріжжі. Донецький Рух – учасник усіх урочистостей у столиці Києві в дні державних свят. Поїздки сотень дітей на відпочинок до Карпат – результат наших спільних дій із Народним Рухом Тернопільщини, Львівщини, Івано-Франківщини. Наші представники побували на десятках малих і великих форумів, конгресів, конференцій в Україні та поза її межами.

Рух опікувався рядом гостей Донбасу – відомих авторитетних людей з-за кордону, гідно представив нові демократичні сили регіону на зустрічі в Донецьку з американськими дипломатами, міжнародним Каттеринг-фондом, міжнародними організаціями сприяння виконанню Гельсінських угод, представниками міністерства закордонних справ Канади, іншими урядовими та неурядовими організаціями країн світу. Члени Донецького Руху підтримували зв'язок з українцями Слобожанщини, Кубані, Байконура, Москви, Лондона, Нью-Йорка, Чикаго, Торонто, багатьох інших міст. Усе це – Народний Рух.

III. Уроки Народного Руху

Без сумніву, Народний Рух початку 1990-х переміг – Україна виборола свою незалежність. Точніше сказати, що перемогли ідеї Народного Руху, бо стара адміністрація переважно залишилася на своїх місцях, переорієнтувавшись у дусі часу. Які ж уроки для сьогодення й майбутнього ми можемо винести з діяльності Народного Руху України?

По-перше, Рух однозначно довів, що саме сконсолідований народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Саме від українського народу, а не від близьких і далеких сусідів вирішальним чином залежать процеси в державі й назагал її майбутнє.

По-друге, практика Народного Руху України показала силу і слабкість еліт в Україні. Змобілізований на короткому відтинку часу початку 1990-х років й очолений яскравими особистостями Народний Рух виступив лідером українського суспільства і тією силою, яка визначила подальше незалежне існування України як держави. Водночас його лідери не спромоглися на довгострокову творчу роботу з розбудови відновленої Української держави в рамках Народного Руху – зініціювали поспішний процес його дроблення на невеликі партії, що суттєво утруднило подальші консолідаційні зусилля навколо ідей Руху.

По-третє, слабким місцем Руху були непропорційні зусилля в культурно-духовній і матеріальній царинах. Зосередившись на першій, Народний Рух практично добровільно віддав другу опонентам. Це призвело до відтоку потужних кадрів від Народного Руху, переходу його в опозицію, втрати електорату й, отже, впливу на внутрішню і зовнішню політику України. Ситуація, на жаль, повторилася після "помаранчевої революції" 2004-2005 рр., яка давала новий шанс на лідерство блоку "партій від Руху" практично в усіх сферах розвитку держави. Відсутність консолідації зусиль цих партій, далекоглядної кадрової політики, політичної шляхетності вищих достойників практично знівелювали народний вотум довіри.

По-четверте, явище "Майдану-2004" показало, що носієм ідеалів Свободи (у широкому сенсі, у тому числі – свобода самореалізації, свобода вибору, свобода слова), Справедливості, Незалежності та Соборності України, поліпшення соціальних стандартів був і залишається Народ. Так чи інакше – в Україні завжди доленосні питання вирішував і вирішуватиме саме Народ.

Програма Народного Руху – програма відновлення і розбудови Української держави як лідера Східної Європи, як майбутнього члена ЄС та НАТО, як потужної світової культури з тисячолітнім минулим, що мусить і може стати одним із стовпів Євроатлантичного простору – ще, зрозуміло, не виконана.

Але ми знаємо як, можемо й мусимо те зробити – в ім’я минулих, сучасних і майбутніх поколінь українців.


Про автора:

Білецький Володимир Стефанович,
доктор технічних наук, професор, голова Українського культурологічного центру, м. Донецьк

Один із фундаторів Народного Руху в Україні й на Донбасі (членський квиток № 1 на Донеччині). Делегат Установчих зборів НРУ. Входив до всеукраїнських керівних структур НРУ – член Ради Колегій Великої Ради Руху.

Білецький Володимир Стефанович, 1950 року народження. Зкінчив з відзнакою Дніпропетровський гірничий інститут (1972) й одержав кваліфікацію гірничий інженер-електрик. У 1972-1974 рр. служив у Радянській Армії (Група Радянських військ у Німеччині) командиром взводу середніх танків, старший лейтенант танкових військ. У 1975-1980 рр. працював як інженер-дослідник у Дніпропетровському гірничому університеті, кафедра автоматизації виробничих процесів, старший механік шахтоуправління ім. Орджонікідзе ВО "Макіїввугілля", науковий співробітник МакНДІ. З 1981 р. працює в Донецькому політехнічному інституті (нині Донецький національний технічний університет). Старший науковий співробітник (1989). Доктор технічних наук (1994), професор (2001) кафедри "Збагачення корисних копалин" Донецького національного технічного університету.

В.С. Білецький – продуктивний учений, має понад 400 наукових публікацій, у тому числі понад 20 книг (монографії, навчальні посібники, підручники, словники, енциклопедичні видання) та 60 винаходів. Крім того, автор понад 200 науково-популярних та публіцистичних друкованих статей у журналах і газетах України та інших країн. Редактор і видавець ряду книг із точних і гуманітарних наук. Голова редакційної колегії, автор ідеї та керівник проекту "Гірнича енциклопедія".

Дійсний член Наукового Товариства Шевченка (1998), голова Донецького відділення НТШ (від 1997 до сьогодні), відповідальний редактор "Донецького вісника НТШ" (з 2001 р.), редактор "Хроніки Донецького відділення НТШ" (з 2007), співредактор "Проблеми сучасного підручника середньої і вищої школи" (з 2001).

Академік Академії економічних наук України (з 2004), член-кореспондент Академії гірничих наук України (з 2005). Має Сертифікат університету Міссісіпі (США) 1998 р., сертифікат Institute for Public-Private Partnership, Вашингтон (2000). Член Лабораторії Росії та Східної Європи Ілінойського університету з 1995 р. З 1989 до 1991 р. перебував у лавах "Всесоюзного молодіжного аерокосмічного товариства" (членський квиток № 377 від 08.02.1989, підпис Президента товариства льотчика-космонавта Олександра Сєрєброва). Представник від України в міжнародній науково-громадській екологічній організації "Global Nest", експерт вашингтонського аналітичного центру "Heritage Foundation", експерт Всеукраїнської експертної мережі (http://www.experts.in.ua). Член і голова Донецького осередку Всеукраїнської громадської наукової організації "Експерти України" (з 2007).

Фундатор і керівник ряду громадських організацій і газет у Донецьку – зокрема: співзасновник газет "Східний часопис" та "Козацький край", засновник і директор дослідно-видавничої фундації "Український культурологічний центр" (з 1994), співзасновник і голова Донецького відділення Наукового Товариства ім. Шевченка (з 1997), співзасновник і голова Донецького відділення Товариства "Україна-Світ" (з 1997), співзасновник і перший директор ТОВ "Східний видавничий дім" (1997), співзасновник і голова "Донецького обласного товариства української мови" (з 1989).

Засновник і шеф-редактор аналітично-інформаційного журналу "Схід" (з 1995 р., галузі за списками ВАК: економіка, історія, філософія), який видає спільно УКЦентр, Інститут економіки промисловості НАН України, Інститут філософії НАН України та Запорізький національний університет.

Журнал "Схід", спеціальний випуск, № 6(97), вересень 2009 року