Міфи і реальність«Болонського процесу»

Надмірно часте вживання терміну «Болонський процес» у освітянському середовищі та поза його межами із різним розумінням (інколи одне протирічить іншому) мети, засобів та інструментів, способів його реалізації призводить до того, що актуальним знову стає питання про доцільність впровадження цього процесу в Україні (нагадаймо, що поетапне впровадження розпочалось у 2005 році і основні його елементи повномасштабно мають запрацювати до 2010 року). Тому дозволю собі, без претензії на абсолютну істину, висловити деякі міркування з цього приводу, коментуючи ряд тез, що в останній час набувають міфологічного значення.

Міф 1 – запровадження «болонського процесу» в Україні містить більше негативу ніж позитиву у загальнодержавному масштабі і як, наслідок, призведе до руйнації системи освіти в Україні, закреслюючи навіть найкращі наші надбання у цій царині.

Оскільки детальний огляд сутності предмету розмови неможливий у рамках цієї статті, нагадаю тільки шість ключових позицій, що сформульовані у рамках Болонського процесу:

1. Введення двоциклового навчання.
2. Запровадження кредитної системи.
3. Підвищення якості освіти і запровадження ефективної системи її контролю.
4. Розширення мобільності.
5. Забезпечення працевлаштування випускників.
6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти.

Отже, пропоную забути про дефініцію «Болонський процес» і скористатись менш одіозним терміном, наприклад, «удосконалення системи освіти». У такому разі ми маємо відповісти на питання необхідності удосконалення системи освіти в Україні. Думаю, що негативна відповідь для будь-якої системи освіти стратегічно помилкова, оскільки ідеальних систем не існує апріорі, а система, яка не вдосконалюється, приречена на самознищення. У процесі порівняння конкурентноздатності освітніх послуг потрібно було б вияснити наступне:

• випускники якої системи користуються у світі найбільшим попитом;
• випускники якої системи є основним чинником забезпечення найкращого рівня умов проживання;
• випускники якої системи здійснили найбільш вагомі наукові відкриття;
• випускники якої системи спричинились до здобуття найвищого інноваційного потенціалу;
• вищі учбові заклади яких освітніх систем займають передові позиції у міжнародних експертних рейтингах.

Очевидно, що ряд запитань можна продовжувати і уточнювати. Але також зрозуміло, що масштаб удосконалення залежатиме від отриманих відповідей: одна із країн дала найбільше лауреатів Нобелівської премії, програмісти іншої є бажаними працівниками світових інформаційних лідерів і так далі. Якщо у стовпчику відповідей суцільні нулі, то може це реформування мало б носити революційний характер. Вважаю, що ознаки революційності не можуть використовуватись для удосконалення системи освіти з декількох причин:

• будь-яка освітня система має свої переваги (важко знайти країну без відомих вчених, бізнесменів, спортсменів, культурних діячів, політологів, державних діячів);
• революційні зміни часто призводять до повної руйнації, що набагато гірше за існуючий стан;
• освітня діяльність без використання різного виду власних надбань (з чистого листа) – це профанація.

Але також важливо зрозуміти, що у глобальному контексті, світова освітня система перебуває у кризовому стані, оскільки у залежності від індивідуальних особливостей знаходиться у перехідному періоді в зв’язку із зміною постіндустріального суспільства на комунікаційне, інформаційне і нарешті, суспільство, що базується на знаннях. Саме у цьому сенсі, удосконалення будь-якої освітньої системи не тільки бажане, а просто необхідне. І тому, те що сьогодні ми називаємо «Болонський процес» є відповіддю освітньої системи Європи на суттєву втрату конкурентноздатності у порівнянні із американською системою освіти. Сутність цього явища цілком зрозуміла і має логічне ринкове пояснення.

Уявіть собі два потужних підприємства, що займаються виготовленням продукції А і вважаються конкурентами. Якщо підприємство 1 у результаті цілого комплексу системних заходів опановує нові ринки збуту, витісняючи із них підприємство 2, покращує якість продукції і збільшує свої прибутки, то реакцію підприємства 2 не важко передбачити. У царині освітніх послуг «Болонський процес» - це реакція думаючої старої Європи. Тому, відсутність бажання удосконалюватись (реформуватись) в українського освітнього підприємства, м’яко кажучи, суперечить здоровому глузду або зумовлене умисним бажанням прискорити остаточне банкрутство.

Висновок 1

Стан перманентного удосконалення (у деяких «клінічних» випадках реформування) – це природній стан освітньої системи у рамках швидкозмінних глобальних суспільних процесів.

Міф 2 – основними ознаками впровадження Болонського процесу є: перехід до системи бакалавр-магістр-доктор філософії із часовими рамками 4-1-3 (або близькими до них); введення кредитно-трансферної системи із новою системою оцінювання; введення диплому єдиного зразка.

Вважаю, що у вище приведеному твердженні полягає основна небезпека. Як на мене, у вершині піраміди має знаходитись його величність «якість навчання». Кількість циклів навчання і система оцінювання це похідні, наслідкові речі.

Що стосується системи оцінювання. Якось один мій колега був дуже здивований, коли на запитання про переваги нової системи оцінювання я відповів, що особисто для мене, це питання не має першочергового значення. Дискусія про перспективи запровадження дванадцятибальної системи оцінювання у школі, стобальної у вузі є доречною, але не має стратегічного значення. Порівняймо навчальний процес із процесом підготовки легкоатлета. Надмірне значення системи оцінювання у цьому разі тотожне намаганню підготувати хорошого спортсмена шляхом тільки заміни механічного секундоміра на електронний пристрій із застосуванням фотоелементів. Очевидно, такі дії мають логічне підґрунтя у разі, коли легкоатлет досягнув високого рівня і сота доля секунди є надзвичайно важливою. Але ж сутність підготовки спортсмена, очевидно, полягає у методиці тренувального процесу, розвитку особистого потенціалу і таке інше.

Найболючішим для сьогоденних реалій є питання із двоцикловим навчанням, оскільки цей процес передбачає перегляд змісту і терміну навчання. Візьму на себе сміливість стверджувати, що і це не найважливіший момент Болонського процесу.

Уявіть, що п’ятирічна система підготовки фахівця (інженера), знайома нам з радянських часів, дає вагомі переваги і призводить до суттєвого покращення якості освіти у порівнянні із іншими і, не зважаючи на явні перекоси із змістом гуманітарного циклу, спричиняє відсутність вступної промови роботодавця, що починається словами «забудьте те, чого Вас вчили у вузі, тут інші умови і тому починаємо все з початку». У такому разі ми мали б забути, що таке освітньо-кваліфкаційний рівень.

Але ж насправді ситуація є зворотною – наш випускник володіє широким спектром знань, що полегшують процес розгадування кросворду, але чомусь він (випускник вузу) зовсім не готовий до конкретної професійної діяльності. У боротьбі за кар’єрне професійне зростання випускник українського вузу суттєвого програє європейцю чи американцю (за винятком невеликої кількості виключень). Але сутність справи полягає в іншому.

Передбачаю, що у результаті реорганізації навчального плану кількість годин професійних і професійно-орієнтованих дисциплін, які викладаються випусковими кафедрами вузу та їх перелік не зазнає кардинальних змін. Тому напрошується висновок – покращення якості навчання полягатиме, в основному, не в особливостях формування навчального плану, а у способі (методиці) викладання конкретної дисципліни.

Що я маю на увазі? Якщо у середньостатистичного доцента не забрати середньостатистичний пожовтілий конспект і не спробувати перебудувати його роботу – ніякого покращення якості не відбудеться. Стратегічне запитання у цьому контексті: перебудувати яким чином? З цього приводу уже багато написано, але дуже важливо просуватись саме у цьому напрямку, розуміючи, що передова боротьби за якість навчання знаходиться на рівні викладач-студент, а ще точніше, принаймні сьогодні, успішність цієї роботи залежить від інтелектуально-професійних здатностей викладача. Тобто, основний позитив хвильового процесу покращення якості навчання повинен народжуватись у голові педагога, а у кабінеті освітнього посадовця повинні розроблятись засоби сприяння (здебільшого організаційні) цьому процесу. Інша справа, що генерація покращення якості базується на багатьох об’єктивних чинниках, пов’язаних із інтелектуальним потенціалом того, хто оволодіває знаннями, матеріально-технічним забезпеченням процесу навчання і таке інше.

Отже, якщо не відбудуться зміни у мисленні викладача, то ніякі нормативні акти не забезпечать запуск цього процесу. Тому, думаю, що успіх у боротьбі за якість навчання не має прямого кореляційного зв’язку із прийняттям великої кількості, навіть, загальнодержавних декларацій. У цьому сенсі, перехід до зовнішнього тестування, запровадження двоциклового навчання та кредитно-трансферної системи можна вважати організаційними додатковим заходами, що тільки сприятимуть покращенню якості навчання, але не визначатимуть його.

Що стосується новітніх функцій викладача, то вони окреслені. На мою думку, тут існує декілька принципових моментів:

• технологічна база промислової основи сучасної держави змінюється у рази швидше ніж тільки тридцять років тому. Відтак, результатом навчального процесу має бути оволодіння студентом близьким до універсального світоглядним алгоритмом, що випереджатиме темпи технологічного розвитку. Базою (фундаментом) у даному разі може слугувати, наприклад, моральна, суспільно-економічна чи екологічна парадигма;
• викладення навчального матеріалу без постановки основної (центральної) проблеми, що пронизує, принаймні всю окрему взяту тему, і на яку (проблему), як на провідну червону нитку нанизується весь додатковий матеріал не сприяє покращенню якості навчального процесу у сенсі майбутнього освітнього процесу;
• структура навчального процесу, його зміст і способи викладення обов’язково повинні стимулювати логічне мислення, творчий підхід та креативність;
• існує проблема оптимального поєднання викладення базового матеріалу із елементами порівняльного аналізу, творчого підходу і креативності. Йдеться про те, що процес розвитку творчих аналітичних здібностей ґрунтується на базі цілого комплексу первинних знань і вмінь. Неможливо, наприклад, здійснювати порівняльну оцінку методів інженерного розрахунку, не знаючи і добре не розуміючи основу цих методів. Неможливо предметно вести розмову про історичні уроки для сучасної України не знаючи, власне, історії України;
• надзвичайно важливим є організація самостійної роботи студента. Зміщення акцентів від оволодіння навчальним матеріалом тільки у вузівській аудиторії до самостійного опрацювання – необхідна умова запровадження фундаментального освітнього принципу – освіта протягом всього життя;
• в умовах широкого доступу до інформації функція викладача набуває іншого змісту: ретрансляційні методи репродуктивного характеру відходять у далеке минуле, натомість викладач бачиться навігатором, провідником, тим, хто допоможе розставити акценти, окреслити багато траєкторій, проаналізувати недоліки та переваги кожної з них і таким чином підштовхнути до народження самостійного висновку. Найважливішим тут видається опанування алгоритмом логічного мислення, аналізу, творчого пошуку, як головних передумов виникнення нового знання;
• інформатизація навчального процесу немає нічого спільного із здачею реферату, скачаного з Internet (думаю, що почати потрібно із шкільної парти, розглядаючи переписаний реферат, як чистої води плагіат). Необмежний доступ до інформації сприяє унеможливленню повторного відкриття велосипеду, дозволяє суттєво збільшити розмірні та якісні характеристики масиву, на основі якого здійснюватиметься аналіз і прийматиметься оптимальне рішення, але аж ніяк не замінює сам процес логічного переосмислення та переходу на вищий якісний щабель отримання нового знання.

Висновок 2

Системний процес удосконалення освіти включає багато складових, але однією із найголовніших є якість.

Міф 3 – запровадження мобільності студента в умовах України спричинить масовий відтік спудеїв і це призведе до суттєвого скорочення вітчизняних українських закладів.

Нагадаю, що під мобільністю розуміють можливість здобуття освіти в рамках одного напрямку у різних вузах європейського освітнього простору, яка забезпечується спорідненістю навчальних планів, кредитно-трансферною накопичувальною системою, введенням диплому єдиного зразка. Логічний ланцюг роздумів щодо безперспективності мобільності виглядає наступним чином: в силу певних об’єктивних обставин освітня система України суттєво програє іншим, а тому слід очікувати в майбутньому збільшення кількості бажаючих здобути освіту у Європі і зменшення чисельності студентів у вітчизняних вузах і, враховуючи певні демографічні негаразди, масова освітня міграція проходитиме в одному напрямку, залишаючи освітян України без роботи. Думаю, що саме такі твердження можна означити, як стратегічно помилкові і характерні для радянської закритої системи, далекої від демократії та з адміністративно-командними пріоритетами у господарюванні.

Як на мене, необхідно зосередитись на системному комплексі заходів (про деякі з них йшлось вище), що дозволять конкурувати нашій освітній системі із іншими та розраховувати в майбутньому на імпорт, а не на експорт студентських кадрів. Такий підхід, очевидно, можна назвати не тільки демократичним і виваженим, але й таким, що відповідає ринковій парадигмі. Штучні освітні обмеження у сучасному глобалізованому світі навіть не вписуються у систему захисту вітчизняного товаровиробника.

Унікальність реалій освітньої ситуації у стосунках Європи і України полягає у об’єктивному існуванні терміну на перехідний період, пов’язаному із різницею фінансової спроможності переважної більшості наших громадян з одного боку і рівнем оплати за освітні послуги за кордоном з іншого. Інтеграція в освітній простір Європи проходитиме на рівні конкуренції ідей, а не на рівні порівняння економічних систем у разі вступу до СОТ чи Євросоюзу. Якщо для вступу у Євросоюз необхідно нарощувати суспільно-економічні м’язи і, наразі, входження у цю структуру не зовсім залежить від нашого бажання, то запрошення у освітній простір Європи, наскільки я це розумію, ми вже отримали, причому на офіційному рівні (мало того, ми вже його прийняли).

Освітня інтеграція має багато особливостей, але вона не така складна, як економічна. Обмін ідеями за будь-яких обставин призводить до неминучого збагачення, причому двох сторін (у процесі обміну товарами одна із сторін може виявитись економічно ошуканою, а у процесі обміну ідей – двоє стають багатшими, у стратегічному розумінні цього слова, рівно у два рази). Більше того, освітня інтеграція - це перший крок на шляху до економічного та інших видів співтовариств. Не можна говорити про те, що рівень освітньої інтеграції сьогодні нульовий (існує цілий ряд вдалих прикладів), але інтенсивність цього процесу і його масштабність потребує значного підсилення.

За умови виваженого підходу до справи суттєвого покращення якості навчання, освітня система України отримає тільки дивіденди, оскільки темпи зростання матеріального благополуччя визначатимуть в Україні, до деякої міри, і вартість освітніх послуг. Товар хорошої якості і за невелику ціну користуватиметься завжди попитом (вже сьогодні можна спостерігати особливу зацікавленість у здобутті відносно дешевої медичної освіти в одному із вузів Львова з боку громадян Польщі).

Висновок 3

Інтеграція у освітній простір Європи – це виключно благо і при розумному управлінні цим процесом він принесе багато користі для освітньої системи України.

І на завершення. Успіх будь-якої реформи завжди визначався саме розумінням кінцевої мети процесу і сприйняттям його більшою частиною працівників об’єкту реформування. Зміна вивіски і спрощене копіювання стандартів інших систем не завжди призводить до кінцевого успіху. Але приводом для майбутнього оптимізму беззаперечно можна вважати той факт, що в освітній системі України працює дуже багато професійних людей, що прогресивно мислять і прогресивно працюють. І саме вони здатні зберегти найкраще «своє» і запозичити найкраще «чуже».

Орест Кійко, завідувач кафедрою технології виробів з деревини Національного лісотехнічного університету України